Metallica – Hardwired… to Self-Destruct (2 CD) (2016) (CD Audio) (Import)

Лейбл: Universal

CD1:
01. Hardwired
02. Atlas, Rise!
03. Now That We're Dead
04. Moth Into Flame
05. Dream No More
06. Halo on Fire

CD2:
01. Confusion
02. ManUNkind
03. Here Comes Revenge
04. Am I Savage?
05. Murder One
06. Spit Out the Bone

Стиль: Thrash Metal

Вихід кожного альбому Metallica (а трапляється, таке, на жаль, нечасто — якщо не вважати небессного експерименту з Лу Рідом, то «Hardwired» — перший лонгплей групи від 2008 року), супроводжується урочистою громадською дискусією. З огляду на баснословну маркетингову похід і те, що «Hardwired» злився в мережу за шість днів до релізу, зараз ця обговорення в розпалі. Бажання попружити батьків треш-метал тим, що вони вчергове не записували другий «Master of Puppets», що займаються самопідраженням, і що за Ньюстеду (Бертоне, Мастейне) такого не було, копілося довгих вісім років; найбільше за традицією піняють Ларсу Ульріху, який від старості й спраги зовсім перестав потрапляти за потрібними барабанами.

Так, в інтернеті знову хтось неправильно, проте деякі з престензій, що звучать за бажання, можна розділити — група незрозуміло навіщо зробила альбом подвійним, водночас половині треків явно йдуть на шкоду драматургічно несправжені довготи. Metallica трішки підводить підсмужну потребу неодмінно видати епік, поставити веху — і боротьба з вантажем відповідальності протікає для цих 50-річних чоловіків не завжди просто.

З цієї боротьби мультинаціональний каліфорнійський квартет виходить злегка пошарпаним, але небедним. На «Hardwired» вистачає творчих удач: кипучий заголовний опенер, чий по-своєму геніальний призів «we're so fucked/shit outta luck» так часто поміняли американські фанати напередодні президентських виборів, помпезний, у дусі Iron Maiden, хеві-метал-номер «Altas, Rise!», загрозливі шлягери «Now That We're Dead» і «Dream No More», які доречно спостерігалися б на «Чорному альбомі» або «Reload», полум'яний мотор «Moth Into the Flame» і, особливо, бадьорий семихвутний фінал «Spit Out the Bone», зігранний абсолютно непенсионною притью; натяки на певну ліричність прослизають у «Halo on Fire», але взагалі цього разу Хетфілд вирішив не уменшити себе складанням балади.

Metallica вдруге, як і на «Death Magnetic», займається ревізією минулих досягнень і показно припадає до коріння — і коріння з готовністю ллється до неї у відповідь. Продюсер Грег Фідельман не став заважати цьому взаємному руху, і новий альбом звучить передбачувано, дорого та гладко; чогось раптового на кшталт південного року «Load» або агресивного авантюритму «St. Anger» тут немає. Що, втім, не скасовує очевидного: за всієї своєї нинішньої неповороткості Metallica залишається найкращою пропонуванням на ринку, як і 35 років тому.